Прикраси наших бабусь.

Згарди, гердани, пацьорки, коралі, дукачі

 

 

Останнім часом скриньки поціновувачів прикрас все частіше стали поповнюватися старовинними прикрасами. Історія орнаментальних прикрас у народному мистецтві в тій чи іншій міpi відображає історію розвитку народу, його культурні і релігійні традиції, навколишню природу та традиційні види ремесел. Всі ці прикраси, безумовно, прекрасні і дуже оригінальні. Розберемося, що вони символізують. Публікуємо також фото прикрас, бо читати про них одне, а бачити зовсім інше.

 

Згарди, медальйони - (від санскр. "Svarga" – тобто Зварга, Всесвіт; "Сварог" - небесний коваль, що викував своєю вогненною кувалдою красне Сонце, Місяць і Зорі) символи Сонця, гуцульські язичницькі обереги. Ці прикраси є унікальними свідкам збережених традицій народів Карпат, благополучно дожили до нашого часу, що не втратили сили, справжній скарб не тільки для вчених-етнографів, а й для шанувальників національних прикрас. Згарди – це обереги у вигляді хрестів, які по аналогії з християнськими, називали мальтійськими або тевтонськими хрестами. Вважалося, що згарда – це не суто християнський хрест, тому їх і вважали язичницькими. Церква ставилася до цих прикрас досить недоброзичливо. Тому жінки носили згарди у вигляді нагрудної прикраси, по декілька штук, щоб не викликати підозр. Чоловіки ж носили кільця-згарди. Великі згарди з розп’яттям називалися "гадзівські”, адже носили їх "гадзи” – дуже заможні і поважні селяни, справжні господарі. Як відомо, згарди прийшли до нас від солярного культу аріїв-рахманів з Карпат. Це дуже особлива прикраса, яка на той час відігравала значну роль у повсякденному житті українців. Замість чарівних намистинок гуцули нанизували у три ряди литті хрестики, а між ними розміщували мідні трубочки чи спіралі, згорнуті в латуні чи міді. До речі, перш за все згарди замовляли, а вже тоді одягали на ланцюжки і проводили ініціацію – обряд, яким юнаків та дівчат переводили у дорослі вікові класи. Кількість таких рядків свідчила про духовний авторитет та значущість мольфара. Згодом згарди втратили свою магічну особливість і їх стали дарувати як жінкам, так і маленьким дітям.

Гердани — нагрудні бісерні прикраси у вигляді петлі з двох смужок, з`єднаних медальйоном в місці сонячного сплетіння. Їх носили переважно чоловіки, але надівали й жінки. На Буковині кінці стрічок гердана з’єднувалися підвішеним до них люстерком.

 

Пацьорки

«Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки на біленьку шию», - так в коломийці зверталася юна дівчина до коханого, аби той довів своє щире кохання. Найдорожчими вважалися писані торочки, які виготовлялись лише у Венеції – на острові Мурано. Тамтешні майстри перлів віками зберігали технологію виготовлення венеціанського скла, оскільки за розголошення таємниці жорстоко карали. Кожна намистинка власноруч вимальовувалась митцями.

 

Коралі. Бунт, або коралі — намисто з коралових намистинок у формі циліндрів або бочонків, нанизаних на нитку — разок. Кількість разків в коралях може бути від одного і до 25.

Шелест — металеве намисто з невеликих круглих дзвіночків, які виготовляли і носили на Гуцульщині. Найбільш архаїчне зі всіх слов’янських прикрас. 

Дукач – це жіноча прикраса у вигляді монет. Вони були одними з найулюбленіших прикрас українок кілька століть, а саме з ХVII по ХХ століття. це прикраса, яка має вигляд великої металевої монети з поєднанням невеличкого банта та різноманітним коштовним камінням. Ця прикраса займала центральне композиційне місце серед усього набору намист. За традицією, дукач передавався з покоління у покоління від хрещеного батька до племінниці. Як тільки дівчинці виповнювався рік, їй у подарунок дарували ось таку прикрасу, яку вона мала одягати лише на великі свята. 

Історія виникнення дукачів дуже цікава і починається ще з того часу, коли козаки наймалися на службу в Австро-Угорщину, Швецію, Францію, а за роботу їм платили талерами або золотими червінцями. Іноді замість червонців козакам видавали зарплатню у вигляді пам’ятних медалей, вага яких була кратна кількості золотих. Авторами цих медалей були найкращі медальєри західної Європи, наприклад, німецький майстер Себастіан Дадлер, що виконував замовлення коронованих осіб. На Буковині така срібна монета називалася салба. За традицією, хрещений батько дарував таку монету своєї хрещениці, коли їй виконувався 1 рік. Вона повинна була зберігати подарунок, надіваючи його переважно у свята. У східних українських землях в дукач вставляли великий металевий бант, прикрашений емаллю або каменями. На Лівобережжі в дукачі нанизували срібні намистини або пугвіці. Разом з ланцюжком і хрестиком рифи композиційно врівноважували великі металеві дукачі. У західних областях України срібні монети час замінювали однією чи кількома металевими або фініфтевими іконками або хрестиками. Найчастіше дукачі носили в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. На Полтавщині дукачі мали з обох сторін зображення релігійного змісту, їх дарували на весілля. Інші прикраси могли мати портретні зображення, в основному імператриць Єлизавети або Катерини Великої.

 

Сáлба — на­ший­на прик­ра­са, що скла­да­ла­ся з мо­нет (як правило, срібних), іноді з додаванням намистин, на­ши­тих на по­лот­ни­ну чи на ок­са­мит.
Салби як прикраси мають певні особливості в різних регіонах. На території Глибоцького району салби виконані з монет, нашитих в 1 – 12 рядів на полотняну основу, на Сторожинеччині салби прикріплюють до дротяних дуг, а на Кіцманщині та Заставнівщині салби складали з монет, коралів і скляних намистин. До салбів входили від 1 – 2 до 35 – 50 монет.